Блог із Луганська: що я зрозуміла завдяки війні

Війна виявилася 12маркером нових цінностей…

Я вже не вперше читаю у всіляких групах у соцмережах про те, як змінюється сприйняття життя після всього, що сталося на Донбасі.
Різко іншими стали цінності. Зустрічі, розмови, теревені за чашкою чаю з подружками, гонитва за новинками, щоб як у всіх і за модою — все це виявилося зовсім не потрібним, порожнім, марним. Виявляється, таке буває. Сумка просто, щоб була. Куртка, черевики — просто по сезону. Це нехитрі вимоги до нового життя.

А ось зовсім аморфні й непомітні речі вийшли на перший план — близькі люди і стосунки з ними. У серпні 2014-го не тішили ані модна сумка, ні планшет, а люди, чиє ставлення до тебе і страх за твоє життя виявилися міцнішими за будь-який граніт. І вийшло так, що кожен приніс у цю війну те, чого він насправді вартий, свої особисті якості: вміння підставити плече, вміння і бажання допомогти, віддати останнє. Війна розставила все по місцях — людей і стосунки між ними.

Любов стала реальною і відчутною. До війни ніколи би не повірила, що зможу відмовитися від додаткової роботи, заробітку, нового досвіду… Відмовитися заради синочка, щоб не їхати від нього і мами. Щоб ходити на прогулянки за руку, горланити пісні на порожніх вулицях і стрибати, тому що ці радості нічого не коштують.
— Сьогодні чудовий день! Ти можеш іти й підстрибувати, синочку.
— Тоді й ти стрибай зі мною, мамо.
Ця любов виявилася безцінною. Війна стала маркером нових цінностей. Зайвий раз поцілувати дитину, обнятися, запастися любов’ю, щоб вистачило цього імунітету на довге життя, на всі майбутні труднощі й негаразди. Щоб у найсильніші зливи над головою були мамині руки…

Любов, виявляється, має свої відтінки. Можна було і далі поспішати, бігти, щоб бачитися вечорами і у вихідні. Виправдовуватися тим, що все це для роботи, для майбутнього, щоб як у всіх і не гірше. Істинне і фальшиве стояли так близько.
Кажуть, даруючи дитину, Бог кладе їй під руку скоринку хліба, щоб вона не голодувала. Багато моїх подруг навряд чи наважилися б народити дитину зараз — вони і до війни чекали того самого містера Біга, великої любові, стабільності, нової квартири і хорошої зарплати. Багато з них тепер кажуть: «Добре, що в мене немає дітей! Як же добре, що я не думаю, чим їх годувати зараз і в що одягати!»

А я думаю, що саме діти допомагають шукати мотиви жити, допомагають знайти радість у кожному дні, змушують прокидатися вранці, вчать заново посміхатися і радіти дрібницям — місяцю, схожому на сир, величезному небу, крикам птахів і новому дню.
У скронях б’ється думка про те, що буде завтра і яким воно буде вже не для мене, а для мого сина.
Довкола — поголовне пияцтво. Армія або бізнес — це всі варіанти вибору. У першому разі можуть убити, у другому — не факт, що щось складеться.

П’ють під магазинами і в них. Делікатно ховаючи пляшки під дитячі коляски і прикриваючи їх сумками. Пиво — стратегічний запас «республіки». Під нього віддають найкращі полиці супермаркетів. Пиво ллється рікою у вуличних кафешках. Нормально пити на дозвіллі і у вихідні, нормально просто пити, щоб як усі. Найдешевший антидепресант, найкраще снодійне.

Всюди — винні магазинчики і свіжопофарбовані пивні крамниці, які розширюють свою мережу за рахунок магазинів автомобільних запчастин і відділень маленьких банків. Пиво несуть у руках і в пакетах. Його п’ють дорогою додому з роботи і під час роботи. Самогон женуть на кожній вулиці і дають його в борг під запис. Поруч спивається сім’я, в якій хлопчисько — ровесник мого сина. Мати і батько вмить опинилися за бортом — звільнені. Він — інженер, вона — продавець. П’ють у борг, благаючи дати їм пляшку вже вдосвіта. Син бачить це все і вбирає як норму нового життя.

На нашій вулиці п’ють дуже багато, я не перебільшую, хоча й не всі.
До найближчого дитсадка потрібно їхати маршруткою. У місті є кілька парків із атракціонами і начебто безкоштовний басейн із тарифом 60 рублів за заняття. Безкоштовні гуртки і секції виявляються такими тільки в місцевій пресі. Але навіть за цих умов я мрію про те, що мій син буде іншим. Що він не бачитиме те, що бачу і помічаю я — зруйнована війною школа, п’яні люди, море алкоголю, агресія, розчарування, вихолощене життя.

Я вірю в імунітет любов’ю і мамині руки, які зможуть закрити від усього.

Яна Вікторова, ВВС Україна