Як втамувати культурний голод на сході?

На базі 0краєзнавчого музею у Слов’янську створююь відкриту музейну лабораторію.

«В нас масштабний культурний голод», — каже Євгенія Калугіна, зберігач фондів музею Слов’янського краєзнавчого музею. «Мені дуже хочеться, щоб у підростаючого покоління міста був інтерес до відвідування музеїв». У пошуках нових підходів музей хотів змінити експозицію 1917 року, аби показати, що Україна боролася за свою незалежність і 100 років назад. Адже молодь слабо знає цей період національної історії.

Заснований у XVII столітті Слов’янськ майже одразу стає центром видобутку і торгівлі сіллю, з часом на соляних озерах біля міста створюють курорт. Із скасуванням кріпосного права ця територія починає приваблювати іноземні інвестиції, найбільшими з яких стають бельгійські, французькі та англійські. Вони дають настільки сильний поштовх індустріалізації регіону, що наприкінці XIX століття Донецьку область починають неофіційно називати 10-ю бельгійською колонією.

1

Радянський союз підхоплює і посилює індустріалізацію, місто стає одним із провідних центрів з видобутку не лише солі, а й глини. Але це все в минулому: сьогодні Слов’янськ набув іншої слави. В 2014 році він стає одним з перших міст Донбасу, де вибухнув сепаратизм. За кілька місяців після окупації його звільняють українські військові. Нерідко й сьогодні українці мають негативну асоціацію з цим українським містом. Втім, Слов’янськ живе, розвивається і прагне віднайти історичну правду в своєму регіоні.

«Краєзнавчі музеї мають показати історію та контекст, які зачеплять кожного».

Ідея співпраці між Слов’янським краєзнавчим музеєм та мистецьким напрямком Українського кризового медіа центру з’явилась майже рік тому, саме коли УКМЦ починав досліджувати стан розвитку музейної справи в Україні. Разом ідею доопрацювали і поставили собі за мету перетворити музей на сучасний культурний центр, який стане прикладом для інших регіональних музеїв в інтерактивному зображенні історії, підштовхне музейників та митців до співпраці і перегляду форматів їх роботи. Таке бачення підтримує і Оксана Баршинова, завідувачка науково-дослідного відділу мистецтва 20−21 століття Національного художнього музею України. Вона стверджує, що краєзнавчі музеї мають показати історію та контекст, які зачеплять кожного.

2

Цим проектом активісти хочуть розвіяти міфи і відкрити досі мало досліджені сторінки історії регіону. Паралельно проект проходить в двох краєзнавчих музеях – Слов’янському та Лисичанському з листопада 2016 року по березень 2017 року за підтримки «Української ініціативи зміцнення громадської довіри (UCBI)» Агентства США з міжнародного розвитку.

Першими заходами в рамках проекту в Слов’янську стали майстер клас «Український костюм» та воркшоп «Оригінал, Копія, Репліка».

3

На майстер класі «Український костюм» фахівці Українського інституту моди Юрій Мельничук та Людмила Свівцева-Климчук через національне вбрання занурили відвідувачів музею в історію України XIX-XX століття, в костюмі відображається стиль життя і економічний розвиток місцевості. «Одяг – це сигніфікатор, паспорт походження людини. Раніше кожне село вирізнялося своїм одягом, однак під час голодомору в XX столітті багато артефактів нищилось. Внаслідок чого виникає «шароварний комплекс», образ без справжньої традиції. Зараз ми особливо гостро відчуваємо потребу в тому, аби повернути пам’ять нації», – наголошує заступник директора Українського інституту моди Юрій Мельничук.

«В Слов’янську незвичайно поєднуються війна і жвавий культурний простір».

Різні культури, які населяли Південь та Схід, створили унікальний інтернаціональний мікс, який і досі мало досліджений. Для цілісної картини необхідно дослідити ще понад 100 сіл, кажуть в Українському інституті моди.

4

Традиційне українське вбрання має багато компонентів. Компоненти спільні для всієї України, різниться лише етапність та манера одягання костюму. Правильно зібраний – це цілісний образ, який несе в собі історичну правду, впевнена етнограф Людмила Свівцева-Климчук.

Отож, першою вдягалась біла довга сорочка з льону або коноплі. Святкове оздоблення – це кольорова вишивка. Наступною вдягали нижню частина костюму — плахту, обгортку або спідницю, а поверх фартух, тримав це все пояс. Далі – нагрудний одяг – кирсет або юпка. Взували чоботи, шнуровані черевички або сап’янці. Особливу увагу приділяли головним уборам, адже жінка мала ходити і покритою головою. Незаміжні дівчата носили стрічки і квітчали себе. Візок або вінок носила заручена дівчина, найпишніший вінок вдягала вже на весілля. Взимку носили хустки. Останнім штрихом в костюмі були прикраси: намисто і металеві прикраси, що вартували цілих маєтків.

5

Другим заходом в рамках проекту став воркшоп «Оригінал, Копія, Репліка», на якому Слов’янський краєзнавчий музей представив найцінніший експонат колекції – бронзового водолія XIII століття, його копію та репліку. Оригінал знайшли випадково: копали колодязь в одному з подвір’їв і натрапили на водолія. В 1981 році його передали до музею.

Композиція фігури – це кінь, дівчина і лицар. Вчені припускають, що в основі сюжету лежить легенда про Трістана та Ізольду.

«Сприяючи миру, ми маємо пам’ятати, навіщо він нам».

За 800 років свого існування фігура втратила голову, меч та щит. Тож на початку 2000-х музейники вирішують створити копію, і дещо пізніше – репліку. Копія, досить близька до оригіналу, стає науково ціннісним експонатом і зараз разом із реплікою демонструється в історичному музеї в Святогірську. Оригінал зберігається в Слов’янську, але не експонується через відсутність відповідних умов охорони.

6

Унікальний бронзовий водолій для омивання рук, ймовірно, потрапив сюди через торгові шляхи, що вели до Тмутаракані, припускає старший науковий співробітник музею Анатолій Шамрай. «Така форма водолія була популярна в XIII столітті в Нижній Саксонії. Важко сказати точно, як він сюди потрапив. Можливо, під час розбійного нападу його вкрали і заховали в землю. Або ж невипадково, з селянами, які рухалися цим шляхом». «Для репліки використовували інші матеріали, і, на жаль, повного відтворення в аспекті тонкості металу не досягли,» – каже Володимир Дедов, провідний науковий співробітник Святогірського історико-архітектурного Заповідника.

7

За задумом координатора з УКМЦ Леоніда Марущака, музею нададуть нове обладнання, яке буде стимулювати наукову діяльність, посприяє інтерактивним презентаціям та створенню відкритої музейної лабораторії. А в перспективі ним можуть користуватися усі музейні інституції Донеччини. Так, наприклад з допомогою електронного мікроскопу є змога детальніше дослідити артефакт і відрізнити оригінал від копії.

8

Поки що такі заходи збирають професійну аудиторію: істориків з регіону, музейників з області і вчителів історії зі їх школярами. Втім, директор музею Лілія Зандер певна, що з новими дослідницьким обладнанням і оновленими виставками музей запрацює по-новому і буде приваблювати більш широку публіку, а школярі будуть приходити до музею окрім як на запланованих екскурсіях ще й власного інтересу.

В Слов’янську незвичайно поєднуються війна і жвавий культурний простір. Разом із «культурним голодом» відчувається безпосередня близькість до активних військових дій, хоча до лінії зіткнення ще близько 70 км. На вокзалі пасажирів зустрічає озброєний загін з трьох-чотирьох міцних чолов’яг в військовій формі з автоматами за спиною. Культурний десант з Києва не спинили, просто недовірливо окинули оком. По місту ходить багато людей в камуфляжі. На семінари до Слов’янського краєзнавчого музею вони завітали на ефектній білій вантажівці з червоним надписом «+200». В ході розмови з юнаками виявилося, що це «копачі», яким не байдужа історична та культурна спадщини регіону, адже в мирні часи хлопці допомагають в археологічних місіях музею.

9

Тут війна і культура невід’ємні. Сприяючи миру, ми маємо пам’ятати, навіщо він нам. Перефразувавши відомий вислів Вінстона Черчіля, скажемо так: «Якщо немає культури, то заради чого ж тоді ми воюємо?»

Робота триває, тож попереду ще багато інноваційних музейних заходів, слідкуйте за новинами проекту в Слов’янську в фейсбуці та вконтакті, і за новинами проекту в Лисичанську так само в фейсбуці та вконтакті.

Джерело: Христина Челмакіна, Сultprostir.ua