Ялинкові прикраси

Зимовий вечір – чорний верх, 12білий низ – не забарився. У засніжений парк увійшли вологі сутінки, натякаючи, що нам пора. На трьох у нас був один телефон таксі і мобільні, які на морозі стрімко розряджалися. Цього вистачило, щоб набрати номер і отримати дуже київську відповідь: в вашем районе машины не обнаружено. В цю мить прийшло ясне усвідомлення, що ми у Слов’янську і навіщо сюди приїхали. За 5 хвилин у місцевому краєзнавчому музеї відкривалася виставка, яку ми мали висвітлювати. Ми пришвидшили ходу, як нам здавалось, у напрямку виходу і зупинки громадського транспорту.

Ми топали по рипучому снігу вздовж широкого озера – так було видніше. Парк на очах темнів, перетворюючись на непроглядні хащі. Стара, непрозора крига вже нагадувала бетон. І лише гірлянда машин на протилежному березі говорила про близькість життя і наближення Нового року. Назустріч нам виступило кілька корпусів санаторію. Низьке небо щільно огортало їх лікувальними грязями. Майже 200 років тут процвітав бальнеологічний курорт, чи не найстаріший в Україні. Першими пацієнтами були солдати царської армії. Зараз цю територію знов захопили сніг і військові, українські. Історія повторювалась. І закінчувалась. Назустріч нам величезним фінальним титром випірнула стела СЛОВ’ЯНСЬКИЙ КУРОРТ. Під нею ми розпізнали людей на зупинці. Перепитавши, ми заскочили в «пазік», який розгойдавшись на розбитій танками дорозі, рушив у місто.

Без нас не почнуть – сміялися ми у тьмяному салоні. За десять хвилин водій пригальмував і з оголошенням зупинки висадив нас у темряву. Ми стояли по коліна в заметі, а навколо хоч би знак про зупинку. Єдині будинки проглядалися потойбіч – чи може бути один із них музеєм? Може зупинка музей лише «за вимогою»? Чому не кажуть: на прохання? Це тому що водії заохочують кричати про свою зупинку заздалегідь? Невже просити важче, ніж кричати? Може вимоги приносять кращий результат? Чи всюди так? І як тут перейти дорогу?!. Брудна каша сичала під колесами авто, як газ, що витікає. Коли ми знайшли брід через вулицю, мимо пронісся білий привид машини: червоний хрест і чорна 200-ка на весь бік.

На іншому боці височіла ялинка. За нею, мов подарунки, стояли дві справжні гармати. Ми наблизились до одноповерхової будівлі з порожнім ґанком і над входом з полегшенням прочитали: МУЗЕЙ. Поруч було темно і тихо. Невже крім нас, ніхто не прийшов… Я штовхнув двері і ми ввалились у світлу залу, голосні і веселі – ніби досі в безлюдному парку. І вже за мить принишкли. Зсередини музей видався значно більшим, аніж ззовні. Просторішим і вщерть заповненим людьми. Відлуння нашої гучної появи дрижало в теплому, надиханому повітрі. Проте на нас не звернули уваги. Більшість присутніх стояли до нас спинами і уважно, не озираючись, слухали когось незримого у глибині приміщень.

1

Трохи опанувавши органи чуття після різкого перепаду, я поліз у юрбу. За кілька метрів вже було не проштовхнутись – і ніхто не штовхався. Я зняв рюкзак, щоб випадково когось не зачепити, якраз біля спини Тараса Ковача, який разом з усіма зачаровано дивився вперед. Він і Аня Сорокова, яка стояла попереду – сучасні художники з Києва. Вони ж – автори виставки кераміки, яка відкривалась у нас на очах під назвою «Славкерампродукт. Робота з матеріалом».

Це не була звичайна демонстрація досягнень у керамічній галузі, а скоріше історичне і соціальне дослідження місцевого феномену, зі змінами оптики і ракурсів. Напередодні за пивом Аня й Тарас достатньо розказали нам про виставку, залишилося її побачити. Проте від експозиції відділяла щільна шеренга людей і офіційна частина – я вже й забув, коли востаннє бачив таке. На передовій, в оточенні телекамер і мікрофонів, під безперервними чергами фотоапаратів виступали промовці. Поважні і нарядні, вони говорили речі, важливі і потрібні. Це було видно по тому, як їх слухали – уважно, вдумливо і терпляче.

2

Вони по черзі брали слово і говорили, в основному про музей і кераміку. Про те, скільки кераміка зробила для Слов’янська, і що пора повернути їй боржок, віддати належне, створити осередок, школу, музей кераміки, музей сучасного мистецтва в Україні. А тих, хто цим нехтує, треба брати за горло і вимагати. Інші говорили, що краще взяти за роги і/або штовхати цей віз самотужки. Говорили про те, що починати треба з профільної освіти, бо це потрібно молоді. Хтось із залу навіть поставив у приклад сепаратистів, які проводять у школах заняття «Что ты сделал для ДНР».
3

Самих ораторів за спинами і потилицями я бачив частково. І то – навшпиньки. Тож роздивлявся людей навколо: керамістів, активістів, волонтерів, бібліотекарів, вчителів, працівників відділу культури, чисельні ЗМІ, громадські та інші організації, колишнього мера, простих людей з вулиці, музейників з усього Донбасу і навіть військових у формі, українській. Стільки слов’янців в одному місці я бачив лише біля вокзалу, на базарі, ну може ще в барі.

А попереду продовжували говорити. Говорили про зубожіння, обіцяючи на цьому не зупинятись. Про тісноту, хоча про неї можна було не говорити. Про монополістів і олігархів не говорили, а дарма. Говорили про віллу Марії, історичну споруду біля музею. Про МПЦ, якій віддали це приміщення. Говорили про те, щоб повернути віллу і облаштувати там виставково-музейний центр кераміки. Про починання, розширення і поглиблення. Про коріння, тяглість і розвиток. Про тих, хто робить, допомагає і підтримує. І сліпучі спалахи фотоапаратів не заважали їм говорити.

Від палких промов і солідарності в рядах я відчув себе на мітингу, на який зійшовся весь Слов’янськ. Мітинг за славетне минуле і світле майбутнє регіону кераміки. Серед присутніх мені почали ввижатися місцеві бабусі, які на свята ходять до знесеного Леніна, клеять на пустий постамент його лик і обкладають квітами. Водії автобусів, які щоденно возять пасажирів до Москви, Ростова, Краснодара, в Крим, а може й назад. Авіатори з аероклубу. Орнітологи із заповідника. Рибаки із Казенного Торця. Таксист із розбомбленої Семенівки. Пекарі і солевари. Шахтарі й залізничники. Аптекарки та офіціантки. Біженці і безробітні. Стоїмо!

Усі б стояли, говорили і слухали далі, якби Аня не ввімкнула музику, а в залу не понесли таці з вином і закусками. З келихом у руці я зрозумів, що вже давно і сильно хочу пити. Прогулянка курортом пішла нам на користь, проте славнозвісні мінеральні води обтекли нас стороною. Усі різко заворушилися, покірні слухачі перетворились на гамірних дітей. Стало ще тісніше і навіть жарко. Чому б не тамувати спрагу вином – узяв я другий келих. Я привітав художників із без перебільшення успішним відкриттям. Якщо виставці потрібна громадська увага, то це вона.

Допоки пристрасті навколо стендів уляглися, я вже захмелів під пильними об’єктивами невгамовних фотографів, яких тут було найбільше. Уся експозиція підпорядковувалась чіткому розрахунку і нагадувала стислу інфографіку. Перший стенд демонстрував увесь процес виробництва від шматка глини – через усі етапи обробки (сира форма, зачищена, обпалена, глазурована, полита) – до готового виробу: статуетки-пентаграми. Другий розповідав вікову історію слов’янської кераміки через продукцію найбільших місцевих підприємств.

4

Третій стенд ілюстрував історію архівними фото і продовжив відео спогадами голови спілки керамістів про стихійний розвиток кустарного виробництва під час перебудови і в 90-і.

З іншого боку стенду розмістився творчий доробок Наталії Максимченко, яка народилася у Слов’янську і все життя працювала з керамікою в далекій Москві. Це був єдиний ліричний відступ у загальному індастріалі виставки, де промисловий підхід (швидше, більше, дешевше) стирав усяку індивідуальність, як злодій відбитки пальців.

5

Главная — Блоги — Блог Макса Лижова — 1 февраля 2017, 14:44
Ялинкові прикраси

Зимовий вечір – чорний верх, білий низ – не забарився. У засніжений парк увійшли вологі сутінки, натякаючи, що нам пора. На трьох у нас був один телефон таксі і мобільні, які на морозі стрімко розряджалися. Цього вистачило, щоб набрати номер і отримати дуже київську відповідь: в вашем районе машины не обнаружено. В цю мить прийшло ясне усвідомлення, що ми у Слов’янську і навіщо сюди приїхали. За 5 хвилин у місцевому краєзнавчому музеї відкривалася виставка, яку ми мали висвітлювати. Ми пришвидшили ходу, як нам здавалось, у напрямку виходу і зупинки громадського транспорту.

Макс Лижов Макс Лижов , Поет, режисер

Ми топали по рипучому снігу вздовж широкого озера – так було видніше. Парк на очах темнів, перетворюючись на непроглядні хащі. Стара, непрозора крига вже нагадувала бетон. І лише гірлянда машин на протилежному березі говорила про близькість життя і наближення Нового року. Назустріч нам виступило кілька корпусів санаторію. Низьке небо щільно огортало їх лікувальними грязями. Майже 200 років тут процвітав бальнеологічний курорт, чи не найстаріший в Україні. Першими пацієнтами були солдати царської армії. Зараз цю територію знов захопили сніг і військові, українські. Історія повторювалась. І закінчувалась. Назустріч нам величезним фінальним титром випірнула стела СЛОВ’ЯНСЬКИЙ КУРОРТ. Під нею ми розпізнали людей на зупинці. Перепитавши, ми заскочили в «пазік», який розгойдавшись на розбитій танками дорозі, рушив у місто.

Без нас не почнуть – сміялися ми у тьмяному салоні. За десять хвилин водій пригальмував і з оголошенням зупинки висадив нас у темряву. Ми стояли по коліна в заметі, а навколо хоч би знак про зупинку. Єдині будинки проглядалися потойбіч – чи може бути один із них музеєм? Може зупинка музей лише «за вимогою»? Чому не кажуть: на прохання? Це тому що водії заохочують кричати про свою зупинку заздалегідь? Невже просити важче, ніж кричати? Може вимоги приносять кращий результат? Чи всюди так? І як тут перейти дорогу?!. Брудна каша сичала під колесами авто, як газ, що витікає. Коли ми знайшли брід через вулицю, мимо пронісся білий привид машини: червоний хрест і чорна 200-ка на весь бік.

На іншому боці височіла ялинка. За нею, мов подарунки, стояли дві справжні гармати. Ми наблизились до одноповерхової будівлі з порожнім ґанком і над входом з полегшенням прочитали: МУЗЕЙ. Поруч було темно і тихо. Невже крім нас, ніхто не прийшов… Я штовхнув двері і ми ввалились у світлу залу, голосні і веселі – ніби досі в безлюдному парку. І вже за мить принишкли. Зсередини музей видався значно більшим, аніж ззовні. Просторішим і вщерть заповненим людьми. Відлуння нашої гучної появи дрижало в теплому, надиханому повітрі. Проте на нас не звернули уваги. Більшість присутніх стояли до нас спинами і уважно, не озираючись, слухали когось незримого у глибині приміщень.

Трохи опанувавши органи чуття після різкого перепаду, я поліз у юрбу. За кілька метрів вже було не проштовхнутись – і ніхто не штовхався. Я зняв рюкзак, щоб випадково когось не зачепити, якраз біля спини Тараса Ковача, який разом з усіма зачаровано дивився вперед. Він і Аня Сорокова, яка стояла попереду – сучасні художники з Києва. Вони ж – автори виставки кераміки, яка відкривалась у нас на очах під назвою «Славкерампродукт. Робота з матеріалом».

Це не була звичайна демонстрація досягнень у керамічній галузі, а скоріше історичне і соціальне дослідження місцевого феномену, зі змінами оптики і ракурсів. Напередодні за пивом Аня й Тарас достатньо розказали нам про виставку, залишилося її побачити. Проте від експозиції відділяла щільна шеренга людей і офіційна частина – я вже й забув, коли востаннє бачив таке. На передовій, в оточенні телекамер і мікрофонів, під безперервними чергами фотоапаратів виступали промовці. Поважні і нарядні, вони говорили речі, важливі і потрібні. Це було видно по тому, як їх слухали – уважно, вдумливо і терпляче.

Вони по черзі брали слово і говорили, в основному про музей і кераміку. Про те, скільки кераміка зробила для Слов’янська, і що пора повернути їй боржок, віддати належне, створити осередок, школу, музей кераміки, музей сучасного мистецтва в Україні. А тих, хто цим нехтує, треба брати за горло і вимагати. Інші говорили, що краще взяти за роги і/або штовхати цей віз самотужки. Говорили про те, що починати треба з профільної освіти, бо це потрібно молоді. Хтось із залу навіть поставив у приклад сепаратистів, які проводять у школах заняття «Что ты сделал для ДНР».

Самих ораторів за спинами і потилицями я бачив частково. І то – навшпиньки. Тож роздивлявся людей навколо: керамістів, активістів, волонтерів, бібліотекарів, вчителів, працівників відділу культури, чисельні ЗМІ, громадські та інші організації, колишнього мера, простих людей з вулиці, музейників з усього Донбасу і навіть військових у формі, українській. Стільки слов’янців в одному місці я бачив лише біля вокзалу, на базарі, ну може ще в барі.

А попереду продовжували говорити. Говорили про зубожіння, обіцяючи на цьому не зупинятись. Про тісноту, хоча про неї можна було не говорити. Про монополістів і олігархів не говорили, а дарма. Говорили про віллу Марії, історичну споруду біля музею. Про МПЦ, якій віддали це приміщення. Говорили про те, щоб повернути віллу і облаштувати там виставково-музейний центр кераміки. Про починання, розширення і поглиблення. Про коріння, тяглість і розвиток. Про тих, хто робить, допомагає і підтримує. І сліпучі спалахи фотоапаратів не заважали їм говорити.

Від палких промов і солідарності в рядах я відчув себе на мітингу, на який зійшовся весь Слов’янськ. Мітинг за славетне минуле і світле майбутнє регіону кераміки. Серед присутніх мені почали ввижатися місцеві бабусі, які на свята ходять до знесеного Леніна, клеять на пустий постамент його лик і обкладають квітами. Водії автобусів, які щоденно возять пасажирів до Москви, Ростова, Краснодара, в Крим, а може й назад. Авіатори з аероклубу. Орнітологи із заповідника. Рибаки із Казенного Торця. Таксист із розбомбленої Семенівки. Пекарі і солевари. Шахтарі й залізничники. Аптекарки та офіціантки. Біженці і безробітні. Стоїмо!

Усі б стояли, говорили і слухали далі, якби Аня не ввімкнула музику, а в залу не понесли таці з вином і закусками. З келихом у руці я зрозумів, що вже давно і сильно хочу пити. Прогулянка курортом пішла нам на користь, проте славнозвісні мінеральні води обтекли нас стороною. Усі різко заворушилися, покірні слухачі перетворились на гамірних дітей. Стало ще тісніше і навіть жарко. Чому б не тамувати спрагу вином – узяв я другий келих. Я привітав художників із без перебільшення успішним відкриттям. Якщо виставці потрібна громадська увага, то це вона.

Допоки пристрасті навколо стендів уляглися, я вже захмелів під пильними об’єктивами невгамовних фотографів, яких тут було найбільше. Уся експозиція підпорядковувалась чіткому розрахунку і нагадувала стислу інфографіку. Перший стенд демонстрував увесь процес виробництва від шматка глини – через усі етапи обробки (сира форма, зачищена, обпалена, глазурована, полита) – до готового виробу: статуетки-пентаграми. Другий розповідав вікову історію слов’янської кераміки через продукцію найбільших місцевих підприємств.

Третій стенд ілюстрував історію архівними фото і продовжив відео спогадами голови спілки керамістів про стихійний розвиток кустарного виробництва під час перебудови і в 90-і.

З іншого боку стенду розмістився творчий доробок Наталії Максимченко, яка народилася у Слов’янську і все життя працювала з керамікою в далекій Москві. Це був єдиний ліричний відступ у загальному індастріалі виставки, де промисловий підхід (швидше, більше, дешевше) стирав усяку індивідуальність, як злодій відбитки пальців.

Це відчуття лише підсилив четвертий стенд, заставлений сучасною керамікою з місцевого ринку: попільнички-консерви, штофи шурупокрут і болт з гайками (я чув, що на базарі можна знайти керамічний болт із яйцями). Серед іншого я побачив коричневі чашки, з яких п’ю чай в гостях, і тарілки, з яких їм суп вдома. У розмові з’ясувалось, що цього робити не варто, адже це не посуд, а такі собі сувеніри, виготовлені з технічної сировини, що містить важкі метали і шкідливі сполуки. Місцеві цього факту буцімто не приховують, а замовчують перекупники. Виробництво і реалізація такого недопосуду триває вже десятки років, іноді змінюючи форми. Останній тренд – війна, яку тут бачили не по телевізору – ті самі статуетки з сервізами вже у вигляді зброї і військової техніки.

6

Якщо не брати до уваги археологічні знахідки і глиняний посуд попередніх епох, історію слов’янської кераміки розпочали росіяни і поляки, які наприкінці XIX століття майже одночасно заснували у Слов’янську свої підприємства. Фабрика Кузнєцова виготовляла популярний фаянсовий і фарфоровий посуд (я ні разу не почув тут слова «порцеляна»), доки не згоріла у першу світову. Її залишки придбали німці, брати Ессен, розпочавши виробництво ізоляторів. На базі підприємства у радянських 1920-х заснували Слов’янський ізоляторний завод. Фабрика Дзевульського і Лянге виготовляла керамічну плитку широкого застосування спочатку під своїми прізвищами, а з приходом Совка як завод метлаських плиток ім. Крупської, який переріс у Державний завод керамічних виробів. На початку 2000-х обидва заводи прикрили.

Нині у Слов’янську діє лише одне велике підприємство, яке виготовляє керамічну плитку, – фабрика «Зевс Кераміка», з італійськими партнерами і традиціями. А місцеве виробництво представлене винятково самоучками і ентузіастами. Один із них проходячи повз мене нарікнув, що на виставці представлено мало достойних екземплярів. Цих майстрів тут називають керамістами, а не гончарами. Тих, хто з 90-х сидять по підвалах і гаражах, штампуючи посуд зі шлікера і промислових відходів або керамічні калаші, танки й аптечки. Навіть не знаю, що в даному випадку краще.

Серед питань, які підняли художники у своєму дослідженні: як із політичним тлом змінювалось виробництво кераміки і разом з ним життя людей. Так-от, якщо шукати просту відповідь на поверхні: лише на гірше. Дивно як для міста з повним циклом виробництва кераміки: від видобування до продажу готової продукції. Щоправда, видобуток на унікальних родовищах кольорової глини зосереджений у щупальцях великих компаній, зокрема з іноземними прописками, що експортують найкращу сировину закордон. Втім, якщо змішати біле з червоним і оглянути все очима оптиміста: найгірші часи для Слов’янська, його музею і його кераміки – окупація проросійськими бойовиками – позаду. А попереду…

7

Я стояв під вітражем, що переливався барвами на всю стіну виставкової зали. 20 років він був забутий, померклий, завішений, і заново відкритий художниками під час підготовки до виставки. Виставки, яка щойно відкрилась і перетворила провінційний краєзнавчий музей, куди ходили хіба що вчителі зі школярами, на активний, міський, публічний простір. Я перевів погляд на керамічного трансформера, ро́бота з матеріалу, зробленого для експозиції за 20 грн/шт., і мені хотілось думати про хороше. Про зміни на краще. Про швидкі трансформації. Про те, як ми підемо у місцеву пивоварню і продовжимо святкувати відкриття. Про Новий рік у домашньому затишку. Про те, що завтра треба встигнути на привокзальний ринок, купити на подарунки декілька гранат, керамічних.

8

Джерело: Макс Лижов, поет, режисер. «Лівий берег»