Навіщо музею квадрокоптер?

Як у Слов’янську та Лисичанську 1реалізують проект, що змінює краєзнавчі установи і заразом — громади.

Публіку Донеччини і Луганщини по-новому знайомлять з краєзнавчими музеями, перетворюючи їх на активний публічний простір. Восени у Слов’янську і Лисичанську розпочався проект «Музей відкрито на ремонт», у рамках якого організатори провели низку освітніх подій, презентували керамічне виробництво у Слов’янську як соціальний феномен, забезпечили музеї новою сучасною технікою, зняли PR-ролики, провели навчання для музейних працівників, а головне — дали розуміння справжньої історії краю.

Про деталі того, що відбувається в музеях, «День» розпитав Леоніда МАРУЩАКА, куратора мистецького напрямку громадської організації «Український кризовий медіацентр», керівника проекту «Музей відкрито на ремонт».

«МУЗЕЙ Є МЕНТАЛЬНО ФОРМУЮЧОЮ УСТАНОВОЮ»

— Як виникла ідея ревіталізації музеїв на Донбасі? Чому вважаєте це необхідним саме зараз?

— Ми почали працювати з музеями два роки тому, а сам проект «Музей відкрито на ремонт» стали реалізовувати у листопаді минулого року. Перед тим робили велике дослідження, під час якого звернули увагу, що музей, не тільки на сході, а в будь-якому куточку, залишається ментально формуючою установою в місті, регіоні, країні в цілому. Але за 25 років незалежності вони практично ніяк не змінювалися.

2

Музеї створювалися переважно у 1970 — 1980-х роках, і одна з найголовніших їх функцій була ідеологічна, це був рупор відстоювання і прославлення комунізму. Вирішили, що з цим треба боротися в форматі пошуку нових методик. Наш проект «Музей відкрито на ремонт» є експериментальним, оскільки ми спільно з музейниками сходу, а також зі всієї України та іноземними, шукаємо розуміння, що з цим спадком комуністичних часів робити далі. Адже краєзнавчі установи виконують дуже важливу функцію в містах. А на сході — це також можливість оживити життя в гуманітарній сфері міста, навіть метод роботи з територіями по ту лінію розмежування. Адже, наприклад, переселенцям буде цікаво зайти в нові гуманітарні установи. Вони мали б з’являтися, як гриби після дощу, зважаючи на нашу ситуацію.
Для початку ми обрали два міста — Слов’янськ і Лисичанськ. Слов’янськ — тому що там почалася війна на сході і хроніка опору. А Лисичанськ — місто, яке майже завжди було обділене увагою. При цьому фактично зародження Донбасу такого, як ми знаємо, індустріального, відбувалося ще в кінці ХІХ століття там, де зараз є Лисичанськ. Вперше саме там розпочали видобуток вугілля, там побудовані перші європейські заводи.

«ВІДКРИТИ ОЧІ НА ІСТОРІЮ ДОНБАСУ ТА ЙОГО СУЧАСНІСТЬ»

— Яку основну думку ви хочете донести цим проектом? Чи розвінчує він стереотипи у ставленні до сходу?

— Я дивуюся, чому в Україні, де йде війна, є гуманітарний вакуум, забувають про такі інституції, як музеї. Дійсно, можна було б сказати, що це не на часі. Завжди так говорять, говорили і говоритимуть. Але, зважаючи на те, що ці установи продовжують риторику, яка їм була закладена ще у 1970 — 1980-х роках, ігнорувати це шкідливо.

3

Проект цікавий тим, що має на меті не лише змінити музей, але й популяризувати те, що довго замовчувалося або на чому не акцентувалася увага. Тих речей, які б відкрили очі на справжню історію Донбасу, на його сучасність. Навіть самі дивуємося.
Минулого року провели проект «Міжнародні інвестиції в Україну з кінця ХІХ ст. — початку ХХ ст.», заснований на дослідженнях Дніпропетровського історичного музею імені Дмитра Яворницького. Насправді Донбас індустріалізував не Радянський Союз — це заслуга європейських інвестицій, які сюди йшли з кінця ХІХ століття до того, як сталася Жовтнева революція. Про це мало хто говорить. І як ми часто чули на сході, «знати» та «усвідомлювати» — це різні речі. А такі міста, наприклад, як Костянтинівку, фактично заклали бельгійці, європейці. Вони зробили інфраструктуру, яка в місті діє донині.
Слов’янськ історично був славетним купецьким містом. І там нещодавно ми робили презентацію соціального проекту Ольги Герасим’юк «Школи Лохвицького земства». Йдеться про те, що школи у Полтавській області будувалися на початку ХХ століття у стилі українського архітектурного модерну. І цих будинків по всій Україні залишилось не так багато, найвідоміший з них — Полтавський обласний краєзнавчий музей. А в Слов’янську є такий будинок. Це будинок громадського зібрання 1912 року, побудований відомим харківським архітектором Євгеном Сердюком у стилі українського модерну. Якщо у Слов’янську будували такі будинки, про яку «русскую землю» взагалі можна вести мову?

4

І таких сторінок історії ми виявляємо багато. Наприклад, коли готували виставку «Славкерампродукт» у Слов’янському краєзнавчому музеї, знайшли вітраж, який більше 20 років був закритий від загального доступу, і домовились, щоб його реставрувати і відкрити. А потім, завдяки цьому процесу, виявили, що у Дружківському музеї зберігається вітраж Опанаса Заливахи. Це відомий «шістдесятник», працював з Аллою Горською, був другом Василя Стуса, Олекси Тихого. Всі його монументальні роботи нищили в радянський період. Більш того, він одружився з племінницею Бандери, що теж зіграло не на його користь. Найвідоміший вітраж, який він робив з Аллою Горською для червоного корпусу університету Шевченка, заборонили і знищили, не дочекавшись офіційного відкриття. А тут — його робота у фондах, яку дивом зберегли. Виявилося, що це прекрасний вітраж, який складається з трьох частин, ми його склали. Дуже раді, що наш проект не зупинився на двох музеях, а стимулює й інші.
Ми створили «Музейну лабораторію», за підтримки UCBI закупили нове сучасне обладнання, з яким відвідуємо не тільки музеї, а й школи, дитячі садочки.

«ХОЧЕМО ВИДІЛИТИ ПРОСТІР МОЛОДІ»

— У рамках проекту відбуваються різні кінопокази, майстер-класи, освітні заходи, фотоконкурси. Чи бачите ви зацікавленість з боку людей?

— Збільшення відвідувачів у музеї — це найлегше, що можна було зробити у цьому проекті. Наша мета — стимулювати науково-просвітницьку діяльність, щоб у музеї створювалися нові проекти, ініціативи, щоб музей наповнювався життям. Не треба забувати, що в маленьких містах у них катастрофічна інертність. І ми бачимо якісні зміни. Вже маємо явище, що музеям щось дарують, і не просто листівки, книги, а, наприклад, Слов’янському краєзнавчому музею передали скіфський меч, якому 2,5 тисячі років. Також до музею звертаються з певних питань змін у місті — наприклад, відновлення та реорганізація пам’яток архітектури. Та головне, що пожвавлюється інтерес до музею як інституції, що має займатися пошуком власної ідентичності міста та регіону.

5

— В інтернеті набуло популярності відео, зняте за допомогою дрона, який літав навколо пам’ятника Артему скульптора Кавалерідзе. Що дає використання таких нових інструментів?

— Так, дрон — це зірка нашого проекту. Нас часто питають, навіщо музею квадрокоптер. З цього питання видно, що людина сумнівається у сучасному потенціалі музею. Як показала практика, він дуже потрібен. Для історика кожне підняття в небо квадракоптера, фото— та відео— фіксація тієї чи іншої території — це документація стану. Пройде час, і до цього відео повернуться як до історичного факту, документу. Такі підняття, як біля пам’ятника Артема, набирають багато переглядів, але також це можливість виявити і зафіксувати пошкодження роботи геніального скульптура Івана Кавалерідзе. Квадрокоптер дуже допомагає нам в інформаційному полі, привертає увагу нових аудиторій — збільшилася у рази дитяча, підліткова. Діти самостійно виходять на нас, просять, щоб ми приїхали до їх школи, села.

Також тепер маємо такий пристрій, як електронний мікроскоп. Уявіть собі, коли на великому екрані на всю стіну діти розглядають комашок, рослини, заглядають в очі павукам. Це просто колосальні речі, які дозволяють музеям бути місцем, де дитина почне формуватися.
У подальших планах — ініціювати відкриття у низці музеїв відділів сучасності. Здебільшого у краєзнавчих музеях є таке поняття, власне на базі таких відділів хочемо виділити простір молоді, знайти методики активного і пізнавального дозвілля.

«У РЕГІОНАХ НЕ ВИСТАЧАЄ ГУМАНІТАРНОЇ ПОЛІТИКИ»

— Чому саме така назва проекту — «Музей відкрито на ремонт»?

— Слово «ремонт» саме по собі говорить про зміни. Зазвичай, коли відбувається традиційний ремонт, все зачиняється, тому що вже є чітке бачення, що має змінитися, для кого і ким. А у нас інший проект. Ми робимо його спільно з музейниками і громадою міста. Ми хочемо «ремонт» у житті музею, і робимо його спільно з усіма, кому він належить, перебуваємо у стані пошуку.
— Проект реалізується з листопада до березня. Чотири місяці — чи не замалий термін? І що буде після його завершення?

— Проект реалізується у рамках Української ініціативи зміцнення громадської довіри (UCBI) за фінансової підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Це перший етап проекту. Ми візьмемо невеликий тайм-аут, щоб зробити моніторинг, що було зроблено і які є результати. Поспостерігати за музеями, подивитися на їхню роботу без нашої активної участі, чи працюватиме техніка, чи діятиме «Музейна лабораторія», в яких проектах музей братиме участь. Коли вивчимо ситуацію, будемо говорити про продовження.
Те, що ми закупили техніку для Слов’янського краєзнавчого музею, не означає, що нею користуватиметься тільки цей музей. Ми збираємо представників інших музеїв регіону, щоб розказати про все це і щоб вони теж могли цим користуватися.
— Чи легко розвинути новий культурний напрямок на Донбасі? Які особливості треба було враховувати при розробці проекту?

— Аналогів проекту не було, і тому нам дуже складно — немає на кого рівнятися. Намагаємося робити так, щоб наш досвід могли переймати, щоб він був цікавий іншим. Треба створювати такі напрямки, причому робити це на державному рівні. Нам дуже не вистачає гуманітарної політики в Україні, зокрема у Донецькій і Луганській областях, а також потрібно звертати увагу на Прикарпаття та інше прикордоння. Тут треба працювати на випередження. З музеями потрібно провести велику роботу з реорганізації та осучаснення, бо, повторюся, вони продовжують залишатися ментально-формуючими установами.

Джерело: Анастасія РУДЕНКО, «День».
Фото з facebook-сторінки «МУЗЕЙ ВІДКРИТО НА РЕМОНТ»