Втеча бойовиків зі Слов’янська. Ексклюзивна хроніка

5 липня чотири рокиВтеча бойовиків зі Слов'янська тому від проросійських загарбників були звільнені міста півночі Донеччини.

Одним з найбільш суперечливих моментів всього початкового періоду війни на Донбасі є вихід загонів Стрєлкова-Гіркіна зі Слов’янська на початку липня 2014 року. За ці роки висунуто чимало версій, які зводяться до двох варіантів – бойовикам банально дали вийти, і друга – наше командування просто не мало розвідувальної інформації і вихід був для них сюрпризом. Як завжди, правда десь посередині, пише Рубрика.

На початок липня 2014 роки ситуація навколо блокованого українськими силовиками Слов’янська стала стрімко змінюватися – до району бойових дій були підтягнуті відмобілізовані частини ЗСУ та НГУ, посилені танками та артилерією. Фактично основні виходи зі Слов’янська і Краматорська були перекриті, проте гарнізон Стрєлкова-Гіркіна все ще обмежено забезпечувався «воєнторгом» в темну пору доби польовими шляхами. Але і цей шлях після падіння Ямпіля був перекритий.

Втеча бойовиків зі Слов'янська
Для російських військових «радників», які були в «ближньому колі» Стрєлкова, стало зрозуміло: в умовах, коли чекати деблокуючого удару не доводилося (в Донецьку в цей час посилено займалися «віджиманням» машин і грошей та боротьбою за владу), треба готувати прорив.

План прориву у бойовиків з’явився досить швидко, але про нього, природно, знало вкрай обмежене коло людей. Відхід було вирішено організувати в два етапи: спочатку бойовики повинні були зібрати сили в самому Слов’янську і його передмістях, вийти на Краматорськ, а звідти (разом з місцевими загонами ополчення) пробиватися на південь: на той момент Донецьк не був основною точкою виходу, планували йти до Горлівці, однак уже в процесі план був відкорегований, що було викликано позицією горлівського «польового командира» – Безлера.

Ще однією особливістю плану був відволікаючий удар силами імпровізованої бронегрупи, яка повинна були атакувати блокпост українських сил на головній дорозі до Краматорську, після чого піти полями на з’єднання з основними силами.

Наказ на відступ, виданий Гіркіним-Стрєлковим в ніч на 5 липня був фактично шоком для всього слов’янського гарнізону. Тим більше, що через нестачу палива склад колони був вкрай обмеженим. З цієї ж причини була кинута частина техніки і велика частина боєприпасів. Однак багато бойовиків все ж змогли евакуювати свої сім’ї на приватних автомобілях, що в підсумку лише додало деякого хаосу.

Варто сказати, що не всі прийняли таке рішення на відхід – деякі загони, які трималися разом тільки за рахунок авторитету свого польового командира, збунтувалися. Скільки було таких, природно, бойовики не поспішають розповідати – відомо, наприклад, про банду «Бабая», яка не підкорилася наказу і самовільно відійшла до Луганської області. Сам «Бабай» в боях більше не брав участі, відправившись спочатку до Криму, а потім на батьківщину – місто Белореченск в Краснодарському краї.

Вихід колони бойовиків з міста почався близько опівночі. Досить швидко різномаста колона дісталася до Краматорська, де заночувала. На світанку до Краматорську пішки вийшов гарнізон Семенівки, через кілька днів – загін «Моторолли».

Але тільки в сторону Краматорська бойовики проривалися в більш-менш «комфортних» умовах – ті, хто за планом йшов до Єнакієво, сповна відчули міць нашої артилерії з гори Карачун. Ось що через рік говорив один з командирів бойовиків: «Мені довелося віддати в 22.30 команду, і в 22.35 почати рух колони, не чекаючи Семенівський гарнізон, через те, що якби я залишив людей там – нас би просто знищили. Били прицільно. Били конкретно. Ми дивувалися влучності на той момент. Адже там не тільки моя рота повинна була виходити. Просто так вийшло, що я опинився один з офіцерів, старший цієї колони. А інші забарилися. Мені довелося віддати команду на початок руху. Наш, скажімо так, провідник, кудись швиденько зник. Нас «накривали» «сто п’ятдесят другі», «сто двадцять другі», «сто двадцяті», «Васильки» … Скажу так: чотири години масованого обстрілу. Там же я отримав тоді другу контузію і поранення».

Втеча бойовиків зі Слов'янська

Особовий склад блокпосту №5, який прийняв бій 5 липня 2014 року


Окремо варто розповісти про атаку бойовиків на блокпост №5 близько стели на виїзді зі Слов’янська (приблизно кілометр від міста). Гарнізон з десантників 25-ї дніпропетровської повітряно-десантної бригади (56 чоловік) та 17 міліціонерів із запорізького зведеного загону (колишній «Беркут») атакував загін бойовиків при шести одиницях бронетехніки: по два танка Т-64БВ, БМП-2 і БМД-2. Основним засобом посилення блок-поста були чотири БМД-2, а протитанковою зброєю – РПГ. Але більш важливим був той факт, що бійці мали прямий зв’язок з артилеристами на горі Карачун.

Не можна сказати, що прорив був несподіваним – приблизно о 23:00 українськими військовими була зупинена машина з дуже цікавими пасажирами. Ось як цей випадок описував в своєму інтерв’ю командир запорізьких міліціонерів: «Спочатку через наш пост спробували виїхати на великій швидкості два автомобіля. Вони не зупинилися на застережливий знак, і ми були змушені відкрити вогонь. Одна з машин зупинилася, інша якимось дивом зуміла втекти завдяки темряві і відсутності освітлення, незважаючи на численні попадання.

Чотири людини вибралися з підбитої машини і спробували сховатися. Але я їх бачив в тепловізор, і їм довелося вийти на дорогу по моїй команді. Наказав зняти штани – щоб вони не змогли втекти, і підняти руки. Тут з’ясувалося, що троє затриманих – дівчата, четвертий – чоловік. Одна з дівчат мала посвідчення кореспондента якогось російського ЗМІ – здається, «Рен-ТВ», а решта мали документи «ДНР» за підписом «Стрєлкова». Одна з дівчат по документам значилася кухарем, а інша – оператором-навідником БМД-2. Всіх полонених здали в особливий відділ штабу АТО». Затримані в ході допиту заявили, що на даній ділянці «стрілковці» готують танковий прорив.

Приблизно о 00:00 за посту був відкритий вогонь з танка, причому вкрай ефективний, так як ймовірно противник мав свіжі розвіддані від місцевих жителів: перший снаряд потрапив в окоп, де був убитий один і поранено двоє військовослужбовців, другий вивів з ладу екіпаж одного з БМД-2.

Оператор другої БМД-2 – десантник Дмитро Бажура – прожектором засліпив екіпаж танка і відкрив по ньому відволікаючий вогонь. Однак 30-мм гармата 2А42, якій озброєна БМД, не може заподіяти танку особливої ​​шкоди, тому під прикриттям БМД-2 командир спеціального загону міліції зробив по танку вдалий постріл з РПГ-26 «Аглень» з відстані 100 метрів. Практично відразу танк вибухнув.

Екіпаж другого танка покинув місце бою (згодом машина була знайдена кинутою в кюветі на сільській дорозі недалеко від місця бою), і в ньому взяли участь тільки БМП-2 та БМД-2, екіпажі яких з піхотою «на броні» спробували прорватися.

Втеча бойовиків зі Слов'янська

Після бою біля Стели


У підсумку за блокпостом одна БМП-2 підірвалася на мінних шлагбауми, якими бійці встигли перегородити дорогу, а друга була підбита з РПГ все тим же командиром міліціонерів. Відзначилися і десантники – їх командир (у званні капітана) пострілом з РПГ в упор в кормове відділення знищив БМД-2. Фактично прорвалася тільки одна БМД, яка проте відійшла недалеко – в декількох кілометрах від місця прориву була знищена (обставини на сьогоднішній день достеменно не встановлені).

Підсумок бою для бойовиків був невтішним – велика частина особового складу бронегрупи і вся техніка були втрачені (хоча командир групи на прізвисько «Таран» вийшов в Краматорськ). У цьому бою пропав безвісти (фактично – загинув) один з найбільш «іменитих» російських бойовиків, учитель Гіркіна-Стрєлкова в прямому сенсі: 76-ти річний (!) Володимир Миколайович Коллонтай ( «Дід»). По лінії ГРУ ця людина пройшла чотири війни (Придністров’я, Карабах і дві чеченських) і пішов у запас зі складу 22-ї бригади спецназу ГРУ.

З нашого боку загинув один десантник (сержант Мендель Роман Володимирович) і було поранено п’ятеро міліціонерів та десантників.

По факту бронегрупа своє завдання виконала – показала активність зовсім не там, де відбувалися основні події, що в якійсь мірі дозволило піти слов’янському гарнізону.

Зранку 5 липня через Краматорська потягнулися багатокілометрові колони вантажівок, бронетехніки, рясно перемішані цивільними машинами. Варто зазначити, що командування бойовиків боялося удару з повітря і основну ( «штабну») колону прикривав єдиний на той момент у бойовиків ЗРК малої дальності «Стріла-10» (до речі, є відомості, що, якнайменше, один пуск по повітряній цілі розрахунок зробив), а менш важливі – вантажівка з ЗУ-23-2 та джипи з крупнокаліберними кулеметами «Утьос».

І варто сказати, що побоювання бойовиків були не марними. Вранці заступник командувача ВПС генерал Никифоров підняв в повітря всі наявні в наявності в Дніпропетровську п’ять штурмовиків Су-25. Льотчики отримали дозвіл на вільну атаку цілей, проте тільки в разі повної впевненості, що вона – військова. При цьому варто відзначити, що наведення із землі не було, тому ефективність таких вильотів була мінімальна – були проведені всього два авіаудари по «міні-колонам», в результаті яких вони були повністю знищені. Ідентифікували їх виключно по вантажівкам, пофарбованим у зелений колір, працювати по автобусах і «маршруткам» ніхто не наважився.

За спогадами льотчиків, часто бойовики на вантажних машинах військового зразка, тільки побачивши над головою літаки, відразу ж заскакували в перший-ліпший населений пункт і вже звідти не виїжджали. Зважаючи на обмеженість запасів палива у літаків, така тактика виявилася вкрай ефективною.

Відхід загону Гіркіна-Стрєлкова фактично викликав падіння всього північного напрямку оборони «ДНР». Фактично відразу бойовиками були залишені Дружківка, Костянтинівка і Артемівськ. Під фланговим ударом виявився виступ в Сєвєродонецьку і Лисичанську, що зумовило їх взяття, втім як і вихід до Дебальцеве – найважливішого транспортного вузла, що пов’язував Донецьк і Луганськ.

Втеча бойовиків зі Слов'янська

Бойовики, які вийшли зі Слов’янська


Але в такому положенні речей була не тільки «заслуга» Гіркіна-Стрєлкова (якому, до речі, такого провалу як втеча зі Слов’янська не пробачили – його авторитет на Донбасі настільки похитнувся, що кремлівське керівництво прийняло рішення повернути його до Москви), але і продуманої тактики українського командування. Як зазначав Михайло Забродський, на той момент командир 95-ї аеромобільної бригади: «Фактично доля Слов’янська була вирішена в Семенівці, Кривій Луці і Закотному. Це була класична операція на оточення. Повна ізоляція населеного пункту. Було створена угруповання, яка забезпечувало замикання внутрішнього кільця».

Михайло Жирохов, Рубрика