Гончарі Слов’янська відновлюються після війни і пробують вийти на ринок ЄС

1Економіка Слов’янська тримається на дрібних гончарних майстернях. Їх 1500, у кожній працює від 2 до 70 людей. На курортах Карпат і Криму продаються глечики, тарілки, вазочки, виготовлені майстрами з Донбасу. Втім, майже ніхто про це не знає. Після звільнення міста гончарі задумалися, як вийти на ринок ЄС, але на заваді бюрократія і відсутність інформації. Чиновники не знають і відмовляються вірити в існування в Слов’янську розвиненої гончарної справи.

На площі привокзального керамічного ринку мій співрозмовник Андрій вітається зі давнім другом – Володимиром з Хмельницького. Той як раз вантажить свою машину виробами слов’янських гончарів. Через декілька днів їх продаватимуть на ярмарках Західної України під виглядом місцевих сувенірів. До відправлення приготовано близько 40 ящиків, кожен з яких вміщує, наприклад, 42 горнятка для печені.
Володимир – покупець-оптовик. За продукцією він приїжджає сюди регулярно. Близькість міста до фронту його не лякає: уже на 5-й день після відходу бойовиків з міста влітку минулого року він приїхав за новою партією товару.

Майстриня за роботою

Майстриня за роботою

Майже все працездатне населення міста зі 120 тисячами жителів (50% з яких пенсіонери), займається гончарством. Продукція зі Слов’янська складає близько 80% гончарного ринку країни і поставляється до всіх регіонів.

Проте, якщо ви уявили, що у місті кожен другий сидить за гончарним кругом, то це не так. Тут розвинене дрібонооптове виробництво, яке виготовляє «штамповані» речі.

Андрій Міщенко, Голова Спілки виробників художньої кераміки Слов’янська, до якого я приїхала, розповідає, що багато оптових покупців не відновили співпрацю зі слов’янськими гончарями навіть після закінчення бойових дій. Поки у місті тривала війна, замовники переривали контакт з виробнками, не повертали заборговані за товар кошти.

Коли виробникам вдавалося вийти на зв’язок після звільнення міста, вони часто чули від своїх клієнтів щось на кшталт: «Ви там ще живі, виявляється? А ми думали, вас розстріляли». До того ж, багато власників невеликих гончарень зі скромними потужностями зазвичай співпрацювали лише з одним замовником. Коли той зникав, майстер лишався без заробітку.

Ремесло в руках
За часів Радянського Союзу Слов’янськ був центром промислової кераміки: тут виготовляли плитку, сантехніку, ізолятори для високовольтних дротів тощо.
Після розпаду Союзу великі заводи зупинилися. Люди залишились без роботи, але з ремеслом в руках. І почали в сараях, в гаражах, де тільки можливо, будувати печі, тягнути з рідного заводу глиняну масу, глазурі, форми, і виготовляти гончарні вироби. І виносити це все на привокзальний ринок. Продукції ставало все більше і більше. Місто переорієнтувалося на кустарне гончарне виробництво.

Майстерня

Майстерня

Зараз майже всі в Слов’янську живуть тим, що копають й ліплять, з того, що дає земля. Глину тут порівнюють з чорноземом. Вона – хліб Слов’янська.

Андрій Міщенко розповідає: «За 20 років тут сформувався цілий кластер, повний цикл гончарного виробництва: від підготовки глини, виготовлення супровідних матеріалів – форм, глазурі, станків, печей – до реалізації, роздрібної й оптової. У 2000-х, у пік розвитку цього бізнесу, в ньому було зайнято до 40 тис. населення міста».

Війна й опісля
Війна завдала значної шкоди приватним гончарням. Бойовики забирали машини, грабували майстерні, різали на метал верстати. В часи окупації поняття приватної власності у місті зникло. «За відмову співпрацювати вони карали. Одного гончаря розстріляли. Цех іншого, разом з обладнанням, усією виробленою продукцією, знищили вогнем відомої артилерійської установки «Нона», – розповідає Андрій Міщенко.

Шліфування виробу

Шліфування виробу

Одразу після звільнення у Слов’янську побували Яценюк, тодішній губернатор Тарута й інші перші особи держави. Пообіцявши допомогу, чиновники поїхали. Виробники чекали обіцяного зо два місяці. І взялися відновлюватись самостійно.

Як і після розпаду Союзу, брали до рук гончарний круг, копали глину, латали цехи й запускали виробництво практично з нуля. Це вдалось не всім і дехто виїхав – до Росії чи в інші регіони України. Але основна маса лишилась на своїй глинистій землі.

«Ще до війни ми освоїли або навіть винайшли самостійно ряд нових технологій, – розповідає Міщенко. – Приїжджав замовник і казав: або ти мені робиш таке глазурування, або я поїхав. І ми сиділи й думали, як це зробити.

В інших містах так не експериментували з технологіями. У Дружківці знали, що обпікання можна зробити тільки газом, але ніяк не електрострумом. А ми цього не знали. Бо всьому вчилися самостійно. І бралися за роботу, і у нас виходило. Напевно, тому ми зараз попереду».

За словами Андрія, одне з найвідоміших ноу-хау майстрів Слов’янська – посуд з «натічним глазуруванням»: глазур’ю, розлитою по верхньому краю виробу. Також тут опанували технологію змішування глазурей з різними температурами плавлення. А ще – почали формувати вироби з трьох і більше частин, а не з двох половинок, як це робилося традиційно.

Натічна глазурь, ноу-хау гончарів Слов'янська

Натічна глазурь, ноу-хау гончарів Слов’янська

Найновіші підходи гончарного виробництва майстри тримають у секреті, але для мене завісу трохи підіймають. Розглядаючи горщики в цеху декоративного ліплення, Андрій звертається до майстринь:
– Тепер хочуть, щоб залишалися відбитки пальчиків на виробі, щоб видно було ручну роботу!
– Справді? А ми старалася, замивали все, вирівнювали! – віджартовуються жінки.
Тож незабаром на відомих сувенірно-ужиткових ринках України можна чекати появи посуду з «незатертими» слідами пальців. Скоріш за все, він буде з Донбасу.

Ви не можете цього вміти
Один з найбільш відомих гончарних центрів України знаходиться на Івано-Франківщині. Однак Андрій розповідає, що гончарі з Прикарпатя майже у повному складі – близько 30 виробників – регулярно приїжджають до Слов’янська.

Купують форми, фарби, маси і готові вироби. А повертаючись додому, не кажуть, звідки товар. Слов’янська продукція не має логотипів чи брендованих упаковок. Оптові покупці відмовляються брати товар з написом «Слов’янськ», бо потім не зможуть продати його в інших регіонах під виглядом місцевого. Слов’янськ залишається безликим, невідомим широкому загалу містом-виробником. Невідомим як для споживачів, так і для чиновників.

Міщенко стверджує, що держслужбовці не тільки не знають, але й відмовляються вірити в існування в Слов’янську розвиненої гончарної справи. Намагання Андрія познайомити їх з виробництвом свого міста зазвичай розбивалися об стіну нерозуміння:

«У Києві в 2004 році один чиновник з Міністерства культури сказав просто мені в обличчя: «Куди ви лізете? Ваша справа – копати вугілля, плавити сталь і сидіти в тюрмі. Хіба ви вмієте виготовляти кераміку?».
Я ходив й до нашої місцевої влади. Просив виконуючу обов’язки відділу культури офіційно кваліфікувати гончарство як народний промисел. Вона здивовано запитала: «А хіба кераміка – це частина культури?»… Знаєте, у моєму житті було мало ситуацій, коли я не знаходив, що відповісти. Але це був саме такий випадок.
А призначений уже після АТО заступник мера Слов’янська Ярослав Секірож заявив, що аналіз стану економіки міста явно показує небажання підприємців Слов’янська працювати!».

Цей випадок особливо обурює підприємця-гончаря Миколу Роїка. Він палко долучається до розмови: «Це кричуща несправедливість і некомпетентність! Секірож приїхав з Макіївки, і не знає наших реалій, нашої історії.
Я сам починав тут в 90-і, і я знаю, як люди по гаражах робили майстерні, ставили печі, майстрували гончарні круги. На старті у жодного з нас було не більше 1000-2000 доларів. Все збиралося по крупинках. У когось пішов бізнес краще, у когось гірше. Але починав кожен з того, що самостійно ліпив глечики. І після цього вислуховувати, що ми не хочемо працювати – це просто смішно».

Донбаський десант в Європі
Війна скоротила торгівлю з Росією, яка раніше була основним покупцем слов’янської кераміки. Натомість зріс товарооборот на внутрішньому ринку країни.
Уже в 2014 році «кераміка з зони АТО» була представлена на великих ярмарках у Кам’янець-Подільському, Хмельницькому, Львові й Києві й користувалася неабиякою популярністю. Наразі на адресу Спілки керамістів Слов’янська надійшло запрошення взяти участь у ярмарку в Гадячі.

Однак члени Спілки дивляться значно далі, шукаючи можливості потрапити на європейські ринки. Нещодавно, вперше за свою історію, Спілка найняла маркетолога. Новий фахівець володіє німецькою мовою, тому її разом з 8-ма керамістами відрядили на виставку кераміки й гончарства до Франкфурт-на-Майні – прощупати ґрунт.

«Слов’янський десант в Європі» зробив висновки, що декілька позицій місцевих виробів не поступаються якістю європейським при значно нижчій собівартості. В 2016 році гончарі планують стати повноцінними учасниками цієї виставки. Андрій Міщенко розуміє, що новачкам, нікому не відомим, буде важко зацікавити німецьких замовників. Але хтось повинен бути першим.

Певний досвід співпраці з іноземцями у Слов’янська вже є. Так, чеські виробники пива «Kozel» замовляли партію брендованих бокалів. Для бразильських клієнтів виготовили партію статуеток у формі танцівниць на карнавалі. Зараз тривають переговори з японськими замовниками, яким треба виготовляти керамічні сувенірні деревця «бонсай». А декілька днів назад пропозиція співпрацювати надійшла від поляків.
Втім, переорієнтація на торгівлю з ЄС не пройде легкою. Одна з перепон — обов’язкова сертифікація продукції. Зараз подібні сертифікати, за словами гончарів, видає Торгівельно-промислова палата, але вона схожа на велику бюрократичну дамбу.

Посуд з декоративним ліпленням

Посуд з декоративним ліпленням

Для офіційного оформлення документів обов’язковим є членство в ТПП і сплата членських внесків, непосильних для виробників. Микола Роїк скаржиться: «Бумажка, у якій написано, що в мої глазурі нічого не підмішано, коштує більше 1000 гривень. Це дуже дорого для нас».
На жаль, небагато виробників знає, що необхідні документи може видавати не тільки ТПП, але й приватний митний брокер. До того ж, його послуги будуть коштувати значно дешевше.

Гончарі визнають: проблемою є і необізнаність зі естетичними смаками європейців.
«Попільничка у вигляді шини сподобається будь-кому, бо колесо – всюди колесо. А от попільничку у вигляді плоскогубців там не зрозуміють, бо для них чужа романтика пролетарського класу. Нам просто треба зорієнтуватися у смаках європейців. А якість ми можемо дати будь-яку. Ми як китайці: як замовлять, так і зробимо», – резюмує Андрій Міщенко.

І тут відкривається велике поле діяльності і для держави, і для різних «євроінтеграційних» фондів та організацій. Допомогти гончарям Словянська вийти на європейський ринок – достойне завдання. Кращої аргументу «за Україні», ніж міцні економічні стосунки з Європою, у повоєнному східному місті не придумаєш.

Дар’я Воропаєва, texty.org.ua